Карпенко Дар’я  (11ФМ1)

 

Подарунок 

(новела)

… Маленька дівчинка прокинулася на підлозі у холодному, сирому підвалі, закутана в ковдру. У руках вона стискала іграшкового ведмедика з відірваною лапкою.

- Мамо… Мамо! - злякано прошепотіло дівча.

З іншого кутка приміщення до неї відразу підбігла жінка. Густе попелясто-чорне волосся, великі карі очі – усе це нагадувало про минулу красу. Та безмежне горе наклало відбиток на колись безжурне чоло. Одягнена вона була в поношену стару сукню, яка скидалася радше на ганчір’я, ніж на одяг.

- Що трапилося, доню? – занепокоєно спитала вона в дівчинки.

- Мені наснилося, як щось страшне і велике зруйнувало наш дім і нам тепер немає де жити, - ледве не плачучи, промовило дівча.

- Донечко, люба, тобі це не наснилося. Не плач, моя маленька. У нас ще все буде добре, - крізь сльози промовляла жінка, міцно пригортаючи злякану дитину.

… Так, на жаль, це був зовсім не сон, а жорстока правда нашого сучасного світу. У таке щасливе безжурне життя мільйонів людей раптово увірвалася війна. На голови мирних жителів посипалися снаряди, руйнуючи будинки та долі. Так сталося і з цією сім’єю. Їх невеличка хатинка з садочком тепер лежала в руїнах. Мати з донькою були змушені перебратися до підвалу. А тато пішов на війну, захищати свою сім’ю і рідну Україну…

- Мамо, а татко ж справді повернеться? – з надією в голосі спитала маленька.

- Звичайно, рідненька. Він повернеться, і ми збудуємо новий дім, навіть кращий за старий, - запевнила матуся, хоча й сама вже мало в це вірила. Лише дитина змушувала її не втрачати надію на краще.

Дівчинка вже зовсім заспокоїлася і пригортала до себе ведмедика, розповідаючи йому, як вони будуть жити та гратися в новому будиночку поблизу річки. А навколо буде пишний сад і галявина посеред моря квітів. І тато вже ніколи від них не піде.

Жінка посміхнулася, слухаючи такі слова. Вона подала доні склянку молока, яке придбала, вибравшись ненадовго до міста. Вона старалася не залишати малу надовго, але потрібно ж було харчуватися.

- Випий молока, доню. Відразу зігрієшся.

- Тедді теж змерз, потрібно і йому налити молока.

- А ти поділися з ним своїм теплом. Ми повинні ділитися з оточуючими. Це робить їх добрішими, - промовила жінка, сильніше закутуючи малу в ковдру. – І вкладайся спати. Уві сні прийде спокій.

Та дівчинка ще довго не могла заснути. Її глибоко вразили останні слова мами. І врешті-решт вона відкинула ковдру, міцніше притисла до себе ведмедика і встала…

***

…Надворі стояла холодна зимова ніч. Безлюдною дорогою ішов солдат. І раптом він побачив маленьку фігурку, яка виринула з-за якоїсь зруйнованої хати. Вона прямувала йому назустріч. Коли фігура наблизилася, то солдат побачив мале дівча в поношеному одязі, який навряд чи міг зігріти малу у таку погоду. У руках вона тримала іграшкового ведмедика з відірваною лапкою.

- Добрий вечір, - ввічливо привіталася мала. – Я знаю, хто ви.

При цих словах, промовлених звичайною дитиною, чоловік здригнувся.

- Ви – наш захисник, - продовжила мала. – Ви повинні знати мого тата. Він теж захищає нашу країну від злих людей, які зруйнували наш будинок. Та я не сумую. У мене є чудова матуся, а невдовзі повернеться тато, і ми заживемо разом навіть краще, ніж раніше.

Солдат  мовчки дивився на дівчинку. Несподівано та простягла йому ведмедика.

- Візьміть, будь ласка. Коли зустрінетеся з нашими ворогами, передайте Тедді їм. Я віддала йому багато свого тепла, і нехай тепер він віддасть його тим людям. Матуся каже, що це може зробити їх добрішими. І я вірю, що це правда. Вони стануть добрими і підуть. Війна закінчиться. Я знаю це. Тільки візьміть.

Чоловік узяв з рук малої пошарпану іграшку. Раптом він зняв з себе шинель, накинув дівчинці на плечі і сказав:

- Я обіцяю, що виконаю твоє прохання. А тепер повертайся до мами, а то вона буде хвилюватися.

Дівчинка повернулася і весело побігла доріжкою назад. Солдат мовчки дивився їй услід. Він так і не наважився сказати, що він зовсім не захисник її країни, а якраз навпаки. Йому стало соромно перед малою, що, можливо, її тата вже немає в живих, а він до цього причетний. Ці наївні слова дитини змусили його задуматися, а навіщо він тут? Навіщо ця безглузда війна між одним народом? Навіщо ці смерті, ці скалічені, потрощені долі цілих родин? Як би йому зараз хотілося повернути час назад і все змінити. Але ще є час, і він це знає...

***

Ніколи не пізно зрозуміти свої помилки. І як би мені хотілося, щоб з кожним таким солдатом поділилася своєю добротою якась маленька дитина. Я впевнена, що тоді все зміниться, і з-за хмар, нарешті, визирне сонце, зігріваючи померзлих людей у єдиній країні


Дощ змін

(новела)

 

            Це був дощ… Той самий, що приносить свіжість, прохолоду і трішки суму… А також зміни, яких всі так чекають…

         Він йшов неспішно, озираючись навколо, ніби вперше потрапив у це місто, хоча насправді тут пройшло і його дитинство, і юність. Та йому здавалося, що з кожним разом тут щось змінюється. Якби його запитали, він би не зміг точно відповісти, що з’являється нового. Він не міг цього пояснити, він просто це відчував.

Нечасті випадкові перехожі щільніше куталися в плащі, безрадісно поглядаючи на сіре, затягнуте хмарами небо. Але цих теж було небагато: більшість людей вирішили сховатися від дощу по домівках, вони ніби боялися змін, які той може принести на прохолодних краплях…

         Юнака, що бачив щось нове у кожній вуличці рідного міста, звали Андрій. Він не привертав особливої уваги. Це звичайний хлопець, життя якого склалося зовсім непогано. Він мав те, що для багатьох людей є запорукою щасливої долі – славу і визнання, адже був починаючим талановитим художником. Сьогодні відбудеться його перша виставка, на відкриття якої він і прямує крізь сум осіннього дощу. І хоча більшість людей позаздрили б його долі, але він не відчував себе щасливим. У душі була порожнеча. Андрій підняв очі до неба і побачив у ньому відображення власного життя – такого ж сірого, і немає жодного проблиску, жодного натяку на те, що ось-ось визирне ласкаве сонце. Він поринув у спогади…

         …Андрій усе життя прожив з батьком, маму він не пам’ятав. У них з татом завжди були гарні стосунки, вони розуміли один одного з напівслова. Та все змінилося, коли прийшов час хлопцеві обирати майбутню професію. У нього з дитинства був хист до малювання, і він хотів пов’язати своє життя з мистецтвом. Але батько не зрозумів, для нього це була просто дитяча забавка, можливо, хобі, але не більше. Він говорив сину:

-         Я  бажаю для тебе кращої долі, опануй серйозну професію, наприклад, економіста.

Насправді батько просто не вірив, що Андрію вдасться, він не вірив у його талант. Та була ще одна причина – в дитинстві чоловік мріяв стати економістом, але в нього не вийшло, і він хотів, щоб сину це вдалося. Батьки часто вважають дітей своїм продовженням, хочуть виправити за допомогою них власні помилки, виконати свої бажання, зробити те, чого не встигли чи не спромоглися. Відтак не надто допитуються, чи їхнім дітям це насправді потрібно, чи матимуть вони від того хоча б найменшу радість. Коли немає власної мрії, доводиться здійснювати чиюсь. Але ж у хлопця була власна, та батько не хотів її визнавати…

         …За спогадами Андрій навіть не помітив, як дійшов до галереї, у якій відбудеться його виставка. Поглянув на годинник: «11.50». «Добре, - промайнуло в голові, - ще 10 хвилин до початку». Він перестрибнув три східці на ганку і зайшов до приміщення. Воно представляло собою дві невеликі зали, з’єднаних середньою кімнаткою. Навколо безперервно снували робітники галереї, даючи накази, доробляючи останні справи. Андрій повісив змокле пальто у роздягальні і попрямував у ту частину зали, де мало відбуватися відкриття. Залунала урочиста музика, і під оплески глядачів він перерізав червону стрічку.

Люди розбрелися залою, неспішно розглядаючи картини і смакуючи напої, які розносили жваві офіціанти. Андрія не залишали наодинці ні на хвилину. До нього постійно підходили, вітали з «прем’єрою», захоплювалися його майстерністю. Та хлопець бачив, що люди не розуміють тієї суті, яку він хотів донести своїми картинами. Він чекав не тільки похвал, але й критики, яка б допомогла йому вдосконалюватися. Та її не було, були лише лукаві похвали, в які люди не вкладали душу. Андрій несподівано зрозумів, що вони прийшли на виставку лише тому, що зараз модно захоплюватися мистецтвом. Ось вони і захоплювалися, але навіть не намагалися зрозуміти світогляд митця. І хоч до нього постійно підходили вдвідувачі, він залишався один, сам на сам зі своїми думками…

         …Андрій і справді був трохи замкнутий, не мав друзів, а шукати наречену не хотів. Він не розумів, навіщо одружуватися заради самого одруження? Тільки для того, щоб не бути самотнім, щоб хтось наводив у хаті лад і готував їжу? Хіба варте воно того, якщо та людина приречена бути для тебе завжди чужою?..

         Андрій знову не помітив, як поринув у власні думки і змарнував день, безцільно бродячи двома залами галереї. Була п’ята година вечора, час було йти додому. Він забрав пальто і вийшов у вечірню прохолоду осені. Крім калюж, нічого не нагадувало про вранішню сірість. Хлопець зупинився на мить, і, замість того, щоб піти до власного будинку, який знаходився всього у двох кварталах звідси, попрямував в інший бік – туди, де знаходився будинок його дитинства, будинок його батька – у стару частину міста. Тут не було ні висоток, ні величезних гіпермаркетів. П'ятиповерхівки тулилися одина до одної, утворюючи невеликі затишні дворики, у яких ніколи не затихав дитячий сміх. Таким був і його двір – ласкавим і теплим, від нього віяло затишком і ніжністю щасливих родин. У ньому Андрій зупинився і почав оглядатися, ніби бачив усе вперше. Перше, що тут привертало увагу, - це дерев’яна альтанка. У ній сиділа старенька бабуся. Вона посміхалася, але в її очах хлопець помітив сум. Вона здалася Андрію такою самотньою, такою беззахисною. Він дивився на неї лише мить, а потім зірвався і стрімголов побіг до під’їзду. Він навіть не помітив, як подолав сходи і опинився на п’ятому поверсі. Двері до батькової квартири чомусь були прочинені. У Андрія похололо всередині. Він зайшов до коридору і почав кликати батька. Ніхто не відгукнувся. Очікуючи найгіршого, хлопець боязко почав відчиняти двері до батькової кімнати. Те, що він побачив змусило його стрімголов кинутися до телефону – викликати швидку. Батько лежав на підлозі без свідомості…

***

         …Коридором напівтемного приміщення нервово снував молодий хлопець. У кожному його русі відчувалася напруга. Єдині двері в кінці коридору нарешті відчинилися, і хлопець стрімголов кинувся до лікаря, який вийшов звідти.

- Ну як він? - стиха запитав Андрій (а це, безперечно, був він), боячись навіть підійняти очі.

- Серцевий напад. Добре, що вчасно викликали швидку. Ще трохи, і ми б не встигли його врятувати.

З кожним словом лікаря на душі в Андрія світлішало і на обличчі з’являлася посмішка. Душа співала: «Я встиг!» Він знав, що тепер усе буде добре. Дощ і справді приніс із собою зміни…



Гончаренко Марія (9ФМ1)

Осінній ранок

Етюд

Осінь прийшла  самотнім босим листком, відверто постукала у вікно і збудила мене з приємного теплого сну. Мої напівсонні очі встигли зловити останній промінчик сонця. Він так лагідно і сумно посміхнувся до мене, ніби прощаючись.

Я підіймаюсь, розчиняю вікно і насолоджуюсь осінньою прохолодою. Ось вона, осінь!

 

У повітрі вже пахне димком (Чомусь для мене осінь і дим – невід’ємні). Підвожу очі і милуюся своїм улюбленим кленом. Уважно придивляюся і бачу, що могутні і величаві, наче золоті корони, листки  вже повільно устилають змочену дощем землю, ніби намагаються зігріти її своєю жовтаво-багряною ковдрою. 


Несподівана зустріч

Сон… Що може бути наймиліше для людини?! Я солодко сплю. Ось уже третій день, як ми покинули метушливе місто і відпочиваємо в селі у маминої бабусі, а моєї прабабусі.  Я майже не сумую за звичним для себе життям, насолоджуюсь природою та відкриваю її для себе.

Раптом щось потривожило мій сон. Я не розумію, що це так ніжно торкається моєї щічки, ніби хоче пробудити зі сну. Розкриваю, знехотя, очі і розумію: це сонячний промінчик грайливо лоскоче мене. «Ну що ж, пустунчику, я прокидаюсь!»

Одягаюсь і вибігаю на подвір’я. Мама з бабусею порпаються на городі і я прямую до них. Повертаю за хату і очима охоплюю весь простір лугу за городом. Блукаю очима в пошуках чогось незвичного, і раптом… У мене аж дух перехопило. Я побачила його.

Він стояв зовсім близько. Я не могла відвести погляду від його гордої і водночас тендітної постави. Злегка схилена, немов у зажурі, голова і замріяний погляд. Здавалося, що він нікого і нічого не помічає. Мабуть, і сам не зрозумів, як потрапив сюди.

Який же він красень! Ніжно-біле оперення з чорним обрамленням крил, червоні, ніби в стильних чобітках, ніжки та довгий загострений червонуватий дзьоб. Карі, ніби з бурштиновим  відблиском, очі  оточує вузька смужка оголеної чорної шкіри. Довга витягнута шия надає чарiвної краси та гордовитостi

Я б ще довго милувалася красенем-лелекою, та він, мовби злякавшись, раптом змахнув крилами і полетів. Політ його був дивовижним. Цей корабель вранішнього неба стрімко летів у височінь, залишаючи мене з приємними спогадами про несподівану зустріч. А я під враженням від неї побігла до своєї старенької прабабусі розповісти про свого вранішнього гостя.

Старенька мовчки мене вислухала, а потім розповіла безліч повір’їв та легенд про лелеку. Найбільше мене вразила оповідь про лелечу вірність та ревнощі.

Якось люди недобре пожартували і підмінили у гнізді яйце лелеки качиним. Лелека-мати вигрівала яйця, а батько носив їжу. Коли на світ з’явилися пташенята, разом з малим лелекою в гнізді вилупилось і каченя. Побачивши його, лелека високо злетів у небо і каменем упав на гніздо. Мертвими на землю впали пташенята і лелека-мати. А садиба того господаря незабаром пішла з димом.

Я аж заплакала. Які ж вони, лелеки, крім того, що красиві й гордовиті, а ще люблячі, вірні й ревниві! Не даремно в народі говорять про лелечу вірність і любов. А на щасливих закоханих говорять, що вони як лелеченьки.

А що ж його прихід значить для мене?!...

 

 


Осінній ранок

Етюд

Як же легко і вільно дихається восени! Особливо рано-вранці, коли в повітрі ледь відчутна прохолода, а десь вдалині стелиться сизий туман.. Він розливається молоком, ніби хоче заманити до себе, укрити безмежно-м’яким полотном у прозоро-сірих відтінках, огорнути, приласкати, зігріти…

Ти замружуєш очі й уявляєш, як летиш назустріч туманній прохолоді, занурюєшся в її білосніжну шаль і під тихе шурхотіння прив’ялих трав, вдихаючи вологу свіжість, тихо мрієш, поринаючи в сон.

До тебе доноситься гіркотливий присмак паленого осіннього листя. Золотава осінь тихо завойовує все нові володіння.

На листочках дерев уже видніються дрібні краплинки кришталевої води. Це роса. Подув холодний вітерець, і по золотисто-багряних листочках потекли ці маленькі сльози

Квітнуть барвисті айстри й хризантеми… Яскраве сонце піднімається із-за гори, прокидається господар-день.

 

 


Обіймаючи небо

Етюд

Кожен із нас сприймає його за буденну річ. Ми часто буваємо на вулиці, помічаємо його, але ніколи  глибоко не задумуємося про нього.

Подивімося на це тепле, прозоре небо, що вічно стелиться над нашими головами. Яке ж воно безкрає та просторе, наче якийсь ледащо розлив його над Всесвітом і забув прибрати.

Улітку воно освіжає, а взимку – зігріває своїми ніжними обіймами. Так і хочеться тепло обійняти його навзаєм, щиро притиснути до себе і години проводити разом, спілкуючись на різні теми.

А хмари! Ці тендітні, легенькі пушинки, що здіймаються так високо над землею. Як чарівно лежати і вдивлятись у кожну хмаринку, порівнюючи її з якоюсь тваринкою або предметом.

Уночі небо – ніби безмежне поєднання чорних, сірих та темно-синіх кольорів.

Згадую, як цікаво було пізно ввечері лежати з друзями на лузі і вдивлятися в кожну зірочку на чорнильному небі. Ось Чумацький Шлях, а он – Велика Ведмедиця, а поряд – Мала…

 

Цінуйте небо – безкрає, тепле, легке явище, яке подарували нам лише раз, а його могло б ф не бути…


Осінній дощ

Етюд

Ще зранку на небі з’явились дивні кошлаті хмари. Піднявся легенький вітерець, і вся сіра пилюка, яка залишилася на землі після вчорашнього дня, полетіла догори. Маленькі, легкі краплинки води дзвінко летіли, і коли торкалися землі, шалено підскакували, з таким гуркотом, що того звуку не чутно було власного голосу. Та й голос там був не потрібен, адже заради такої краси можна й помовчати.

Раз у раз дощ притихав і починався знову. Згодом почав лунати старезний грім, а за ним вже й підспіла німа блискавка.

А дощ лив і лив як із відра. І не було чутно нічого, окрім прекрасного осіннього дощу.

Настала темна ніч, а злива все ще не вщухала. Уявімо, вона триватиме вічно, поки не скінчиться життя. І ми більше не побачимо яскравого сонечка, не відчуємо під ногами ні приємного хрускоту першого снігу, ні шелесту пожовклого осіннього листя.

 

Але ні, надія є, бо дощ припинився так швидко, як і почався…


 

 

Мрійлива річечка

Етюд

Тихо плинуть її води в далечінь, несуть її сум і радість, журбу й тривогу.

Ще недавно вона тільки пробуджувалася під першими промінцями весняного сонця, раділа теплу й мріяла про літо. Потім веселилася разом із малечею, яка насолоджувалася її теплою водою, бавилася і раділа, жила нею.

Тільки вчора останні відвідувачі тут пірнали і плавали, а сьогодні лише одинокі  рибалки сидять на березі.

Похолодало…

По її водах пливе золотаве листя, несе осінню зажуру й смуток.

Плаче верба над водою, скидаючи свої розкішні коси.

Сумно річці. Скоро прийдуть перші морози, покриється кригою водоплинна красуня. Тихо засне до весни.